ТЕЗИ ДО ДИСКУСІЇ ЩОДО СУЧАСНОГО СТАНУ СЕЛА І СЕЛЯН В УКРАЇНІ В. ТКАЧЕНКА, директора Маловисторопського коледжу СНАУ, заслуженого працівника сільського господарства України з В. Пазиничем, членом спілки письменників України.
травень 2011року
У кожного свій шлях, у селян теж…
В.Ф.Пазинич. У селі сьогодні за великим рахунком – старість, апатія, безнадія, відчай, байдужість, розпач… У селі сьогодні з приреченістю очікують нових панів-землевласників, остаточного майнового розшарування і встановлення нового феодально-кріпосницького ладу. Чи, може, мені все це привиділося?
В.М. Ткаченко. Василю Федоровичу! Ви дивились на світ своїми очима. Я своїми.
За великим рахунком людина бачить те, що вона хоче бачити. Події можуть бути одні і ті ж, а опис їх різний. Так, у нашому селі живуть на багато бідніше, ніж у Європі. Особливо тяжко старшому поколінню, бо те, що було колись, завжди краще. Так влаштована людина.
Проте я б дуже категорично не висловлювався щодо безнадії і відчаю. В Україні ідуть процеси різкої зміни суспільних формацій . На «окраїнній» землі колишнього СРСР утворюється нова держава. Це не простий процес. Він не може бути «вкладений» в певні часові межі.
Нам, старшому поколінню, болісно сприймати руйнацію колишніх устоїв. Молодь переносить це легше. Більше того вони сприймають ці зміни як належне, їм не так жаль тих матеріальних цінностей, до створення яких не мали відношення. Старше ж покоління більше жаліє за своєю молодістю, звитягою. І на цьому психічному фоні бачить все не так: сонце і те не так світить!
Село потерпає змін. І вони будуть до тих пір, доки не настане оптимальний варіант розвитку суспільних відносин, виходячи із інтересів кожного індивіда. Адже кожен житель села чи міста обирає (за великим рахунком) свій шлях. Я вибрав село. Мій брат − місто. Хоча обоє виросли у селі. Нам боляче спостерігати проблеми Штепівки, покинуте батьківське дворище, зруйновані людьми і природою сусідські хати. Але ні я, ні мій брат, туди не повернемось. Ми проходимо свій шлях. Він інший від того, яким ішли наші батьки. Проте це наш вибір, і ми за нього відповідаємо. Майже так відбувалось у більшості тих сільських родин та їх помешкань, стан яких на нас справляє дійсно гнітюче враження.
Це еволюція суспільних відношень. Вони змінюються під впливом різних чинників. Одні з них сприймаємо, інші відхиляємо. Це боротьба. Переможцем буде та сила, чия концепція буде переконливою, прагматичнішою.
Селяни майже без страху «пішли» на реформу, яка змінила виробничі і соціальні відносини у селі. Це означає, що більшість такі зміни сприйняла або ж змирилась.
Тому, на мій погляд, сучасний стан села − це наслідок світосприйняття тих, хто в ньому живе, керує державним і, зокрема, сільським реформуванням.
… Всі хотіли змін − вони настали, проте очікування більшості не справдилося. Чи винні в цьому самі селяни? Мабуть, що так. Особливо ті ,хто звик сподіватися на сторонню допомогу і «доброго керівника» (царя , секретаря партії тощо) . Добре живуть там, де ефективно працюють. Можна працювати багато (навіть «каторжно»), а результат буде мізерний. В більшості своїй наші селяни не ледачі, але ефективність праці зачасту вкрай низька. Тому працювали багато, а як ділити – то мало.
Де корінь проблеми? Думаю, що у нас самих. Ми або наші діти кинули на розруху батьківські хати і обслуговуючу інфраструктуру. Ми чомусь думали, що держава подбає про те, як зберегти в селі перукарню, хлібопекарню, магазини. Але ми не подумали про те, хто буде покривати збитки від неприбуткової діяльності цих установ, бо зменшилась кількість споживачів товарів і послуг. Все повинно функціонувати на самоокупності. Бо всім керує його величність приватний інтерес.
Населення в Україні і, зокрема, у селах різко зменшилось, люди по іншому стали ставитися до самовідтворення і не тому, що тяжче стало жити (після війни ще тяжче жилось, а народжуваність зростала!). Причина глибше: структура родинних відносин змінилась, змінилось бачення перспектив суспільного ладу. І я чогось думаю, що "премії" за народження дітей від держави не спасуть демографічної ситуації. Люди хочуть іншого, кращого. І це краще бачиться не таким, як було 30-50 років тому.
Щодо «панів-землевласників», то Ви ж знаєте: зовсім недавно «червоними феодалами» називали голів колгоспів та директорів радгоспів. Тоді теж було не так.
Що ж мене турбує в цій ситуації на селі – то це рівень і спроможність громадського самоврядування. Але, що я тут бачу: перше – відсутність нормальних законів з боку держави щодо врегулювання даної проблеми і друге – апатію сільської громади до даного питання. Признаймося у голос: "Ми такі є. Нехай хтось подбає за смітник, що ми створили на узліссі чи узбіччі дороги. Я виніс із двору і все". Та це незначний приклад. Проте за такою схемою ми і землю віддаємо в оренду і багато чого іншого. Хто винен? Думаю, що ми (батьки, вчителі, суспільство), які виховували молоде покоління не один десяток років. Всі потроху.
В.Ф.Пазинич. Село пило і все-таки спилося.
На груші очепилася мораль…
Чи не маєте бажання продовжити ці рядки?
В.М. Ткаченко. Рядки щодо моралі на груші мною не сприймаються.
Бо за народними приказками на грушу чи вербу багато чого можна повісити. Думаю, що мораль на груші не прищепиться. Моральні устої: вони у кожного свої, у Вашій родині відрізняються від моєї. У християн − одні, у мусульман − інші. За порушення моральних норм закон не карає. Переконаний, що моральність людини формує більше родина, ніж сільський голова чи сучасний власник молодіжного "бару". Діти дивляться на батьків. Це природний ланцюг успадкування моральних цінностей. Моя донька сповідує мораль, ту до якої ми її привели з дружиною. Думаю, що так у кожній родині. Але всі ми сприймаємо світ по-різному. Одному − аби легше, іншому − нехай і тяжче але красивіше чи продуктивніше; одні в родині слова "брешеш" не скажуть, інші перелічать всі геніталії, щоб висловити власну думку.
В.Ф.Пазинич. Про інтелігенцію в селі.
Один дуже розумний таджицький поет Джалладін Румі колись давно написав таке:
Не їдь у село, там людина дуріє.
Зір у неї темніє, розум в неї тупіє.
Я з цим згоден на всі сто відсотків, а Ви?
В.М. Ткаченко. Таджицькому поетові можливо траплялись в селі лише дурні. Зі мною такого не було. В селі люди мудріші і добріші, ніж у мегаполісах. Гадаю, що кожна людина сама для себе визначає планку розвитку. Це залежить від генетичної основи, середовища перебування і життєвих цілей. Не зустрічав на своєму житті випадку, коли б людина приїхала у село і від того стала "тупішою" і "дурнішою" . Такі можуть бути як у містах, так і у селах.
Для прикладу. Із м. Суми у вісімдесятих роках минулого століття до нас, у село Малий Вистороп, приїхав професійний програміст Довгань А.А. Він приїхав не у навчальний заклад. Це вже потім ми йому запропонувати роботу. У ті роки він мав рідкісну професію програміста. Цей чоловік у нас ніяк не подурнішав. Дає консультації і у м.Суми, і у інших містцях. З ним рахується комп`ютерна сумська еліта. Він іде в ногу з життям, а інколи і попереду своїх колег щодо вирішення технічних і технологічних проблем. Він залишився гідним патріотом своєї батьківщини − Черкащини, закоханий у село, вірить у велику Україну і її славний народ. Це не перебільшення. Така ця людина. І таких я знаю багато. Вони не переведуться, допоки сонце світитиме і земля родитиме.
В.Ф.Пазинич. Село катастрофічно не читає. Воно черпає культуру з телевізії, яка у своїй більшості, продукує програми для дебілів і для дебілізації населення. Такими запросто керувати. Ваша думка з цього приводу.
В.М. Ткаченко. Всерівно прогрес у суспільних відносинах є. Читають менше книг, журналів, газет. Але з кожним днем більше "читають" Інтернет, якого раніше зовсім не було. Переконаний, що об’єм інформації, яким володіє людина, не пропорційно впливає на її духовний стан, кругозір людини залежить від об’єму сприйнятої інформації, а на духовність впливає далеко не начитаність.
Тут діють інші чинники. "Дебілів" у нас (у відсотках до загальної кількості населення) не збільшується. У відсотках до кількості населення їх скільки було, скільки і буде. Інше діло те, що вчені висловлюють припущення щодо поширення "суспільної шизофренізації". Думаю, що це тимчасове явище. Це така хвороба, від якої населення оговтається, коли пристосується до нових умов життя.
Що ж до "телевізії", то значним її продуктом і я не задоволений, як і змістом окремих газет, журналів, статей із Інтернету, переказів і поглядів окремих громадян. Що мені не подобається – не читаю, не дивлюсь. Прийде час, коли все суспільство менш критично буде ставитися до творчого "продукту" окремих журналістів. Цьому нам всім потрібно вчитись. Демократія – це такий суспільний лад, коли не лише мають і висловлюють свою думку, а й поважають право іншого на його бачення розвитку світу, культури тощо.
В.Ф.Пазинич. Сьогодні село – це вже не колиска національного духу, національних традицій і культури, мови. Воно мертве. Після роздерибану землі село, як таке, просто вимре і залишиться лише життєвий простір. Спробуйте мене спростувати.
В.М. Ткаченко. Пане Василю, вимре одне − утвориться інше, а десь приросте. В природі все в динаміці, все змінюється. Вмирає колосок, випадає з нього зерня, воно ж весною проросте − буде новий колосок. І цей новий колос на вітрові по-іншому "співатиме", бо він буде або вищим, або нижчим; або дужішим, або слабшим. Так і у нас, у людей.
Шаровари і свитка не віддзеркалюють національний дух. Не знаю, як Ви, а я у свитці не ходив і не збираюсь. Людство виробило іншу моду на одяг, традиції. Вони змінюються, оновлюються. Змінюються пісні і мова. Вони не такі, як були тоді, коли були молодими мої діди Іван та Леонтій, мій батько. Добре, якщо в родині підтримуються доброзичливі і працелюбні традиції та стосунки, пісень ми і батьківських (народних), і сучасних авторів співаємо. Я думаю, що це і є елементи національного духу і спадковості.
Загалом село не "мертве". Думаю, що воно притихло, сповільнило публічну активність. Я багато їжджу по країні, тому можу констатувати, що є, і зараз багато заможних сіл, сповільнено, але іде будівництво, оновлення господарств.
Якщо ж і "вимруть" окремі села, так ми таке вже пережили після розвалу "столипінських хуторів", чимало яких входило до складу окремих сільських рад району. Це одна із сторін природного циклу. Це неминучий суспільний процес. Людина ж не живе вічно. Приходить час – вона вмирає. ЇЇ родичі сприймають це як велике горе, а інші сприймають смерть як належне. Проходить рік-другий, біль ущухає, у пам’яті залишаються діла і образи наших рідних. Життя триває…
Пане Василю, я віддаю позитивне належне вашому вболіванню за "колиску національного духу", переконаний, що люди такі, як Ви, чимало роблять, щоб цей дух не розвіявся з ранковим туманом. І я роблю чимало, щоб зберегти співучу мову мого краю. Якщо ми з Вами матимемо хоча б по десятку прибічників, то вони передають іншим (молодшим) нашу справу і вона не згасне. В це потрібно вірити і робити все від нас залежне. Я вірю і роблю.
В.Ф.Пазинич. За великим рахунком багато с/г професій і кількість спеціалістів, які видають нагора с/г навчальні заклади просто не потрібні. Бо зникло велике товарне виробництво. Чи я помиляюся?
В.М. Ткаченко. Друже! На мій погляд Ви дивитесь на світ дещо радикально. Якщо в світі ще потрібна професія сажотруса, то потреба в агрономах, ветеринарах чи іншому сільгосптехнологові дискусій не викликає? Ці професії вкрай потрібні. До прикладу: в 2010 році наш коледж, через те, що багато випускників продовжують навчатись в університеті, не зміг забезпечити замовлень від сільгоспвиробників чотирьох ветеринарних фельдшерів. У цьому році, з тих же причин, не забезпечимо заявку на направлення двох агрономів. Виробництво потребує оновлення кадрів. Через рік-два суб`єкти господарювання відчують гострий дефіцит професіоналів.
Перспектива у сільському господарстві велика. І це не пусті слова. Всім, в усьому світі хочеться їсти. Пшениці, картоплі і горезвісної гречаної крупи в місті не виростиш. Я все життя працюю з аграрною молоддю і бачу, що є серед них ті, хто любить землю і хоче на ній працювати. Адже багато молодих любить село. Спілкуючись із випускниками коледжу, приходжу до висновку: хто хоче працювати – той роботу знайде, хто готує себе до лав безробітних – тому не зарадить ніяка освіта. Знаю одну матір, яка просила дати сину "направлення на біржу". Такі теж були і будуть. Загальна ж тенденція серед випускників нашого вузу така: більшість хоче працювати за фахом. Так, зникло великотоварне виробництво, для якого готувались кадри. Тепер державне замовлення на підготовку відповідних фахівців зменшилось в декілька разів.
До речі, про відношення молоді до села. Із проведеного соціологічного опитування у травні поточного року серед 80 випускників нашого навчального закладу 80,7% зазначили, що вони не жалкують, що живуть в сільській місцевості, 62,7% із них заявили, що хочуть і будуть працювати у селі.
Гадаю, що важко жити тому селу, де звикли жити за рахунок колишнього колгоспу, де більше бачать чужих помилок, а не власних, де мітинговість первинна, а праця вторинна. Хапальний рефлекс нам даний від природи, але ж ми претендуємо на людину цивілізовану, розумну.
Нелегко жити сьогодні у селі. Миткішим та молодшим цікавіше, старше покоління згадує молодість, бо їм тоді було краще. І це природно. Погляньте як дружно всі обробляють присадибні ділянки. Біля садиб більше росте квітів. Та ще і яких! Такого попиту на квітникову продукцію наша країна на моїй пам’яті не мала. А квітка − це ознака добра і гостини, природної величі і краси. Саме це я відчуваю, живучи у селі.
В.Ф.Пазинич. Нині в селі почути матюки, що колись народну пісню. А це ось із вірша Івана Драча з останнього числа «Літературної України»:
З матюками воюєш, чистолю?!
Берися спочатку за сральні,
Вичистим нашу півкулю,
Охайними стануть вбиральні.
Берися спочатку за діло,
За ділом прохопиться слово,
Що з болем давно затверділо,
Матюком стало не випадково…
Чи маєте іншу, відмінну, від оцієї думку?
В.М. Ткаченко. Не зовсім ясно, що Ви від мене хочете почути. Про матюки у селі, чи моє сприйняття вірша Івана Драча? Якщо про матюки у селі, то скажу Вам відверто: у місті їх ще більше чути. В той же час саме міські жителі написали безліч книг про їх етимологію і зміст. "Вкручують" матюки у мовний "літературний " ряд письменники і поети, не говорячи вже про сучасних сатириків.
Про матюки не хочу говорити. Вони принижують і вухо не ласкають. А от про Народну пісню − будь ласка. Бо пісня − душа народу. А вона, душа, не така вже і заскорузла.
Нещодавно розмовляв із одним студентом-першокурсником. Серед іншого говорили і про народну пісню. Він сказав: «У музиці мені подобається "реп" і народна мелодія. На концертах у коледжі я у захваті від народних пісень, що виконують наші студенти». Це із вуст сімнадцятирічного юнака, який представляє "не таких, як ми".{jcomments on}
